Літописець Холодного Яру.

27 вересня 1946 р. в Аугсбурзі (Німеччина) був викрадений (і, ймовірно, в цей же день загинув) Юрій ГОРЛІС-ГОРСЬКИЙ — поручник Армії УНР, півсотенний кінної сотні полку ім. Богдана Хмельницького (1917), командир Богданівської сотні 2-го Запорозького (збірного) полку Армії УНР, осавул отамана 1-го (основного) куреня полку гайдамаків Холодного Яру, командир українського відділу фінської армії; автор книг “Ave diсtator!”, “Отаман Хмара” (1934), “Червоний чортополох”, “Спогади. У ворожому таборі. В казематах ҐПУ” (1935), “Ave Dictator” (1941), “Живе обличчя червоного сфінкса”, “Між живими трупами” та історичного роману-спогадів “Холодний Яр”, який запалив не одне українське серце до чину боротьби та лютої ненависті до ворогів. “Холодний Яр” Горліса-Горського кристалізує та відшлівовує дух і серце українського націоналіста.

Нарис “Загадковий літописець Холодного Яру” з книги Юрія Митрофаненка «Воля України або смерть! Повстанці Холодного Яру».

Можемо сміливо стверджувати, що популярності історія боротьби в Холодному Яру набула завдяки роману Юрія Горліса-Горського — одного з учасників повстанської війни на холодноярських теренах. Автор роману — людина, чия біографія містить чимало загадок, які й досі намагаються розкрити історики. Причиною однієї з них, пов'язаної з місцем і датою народження, стала втрата частини метричних книг Полтавщини. Чому саме Полтавщини? Під час допитів у більшовицьких катівнях Юрій називав місцем свого народження село Демидів (Демидівка) Полтавського повіту Полтавської губернії (нині Решетилівського району Полтавської області), хоча в одному із джерел назвав Полтаву. Проте на користь Демидівки свідчить факт проживання в цьому селі мешканців ще з часів Другої світової війни на прізвище Городянин (справжнє прізвище Горліса-Горського). Людина з таким прізвищем проживає в цьому населеному пункті й нині.

Під час численних арештів більшовицькими каральними органами Юрій також намагався приховати дату народження. Про неї відомо не з документів, а з його спогадів та автобіографії, але іноді відомості в них суперечать одне одному. Там ми знаходимо дві дати: 4 та 14 січня. В автобіографії Юрій Горліс-Горський називає датою свого народження 4 січня 1898 р. Історик С. Лунін, який ретельно досліджував біографію Юрія Горліса-Горського, вважає цю дату помилкою, пов’язаною з неуважністю тих, хто передруковував його паспорт. А наявність цієї дати в інших документах, на його думку, пояснюється бажанням Юрія уникнути бюрократичної тяганини під час отримання документів. Тому вірогідною датою його народження є 14 січня 1898 р. Хоча в кількох протоколах допитів фігурують також 1900 та 1902 рр., що, напевне, пояснюється бажанням приховати факти своєї біографії від слідчих.

Існують також загадки, пов’язані з його прізвищем. Справжнє прізвище автора «Холодного Яру» — Городянин-Лісовський. Під час перебування в лавах Дієвої армії УНР він користувався лише першою його частиною. Тоді його знали як Юрка Городянина. У 30-ті рр. XX ст. своїм літературним псевдо він обрав Горліс-Горський. Хоча як засновник видавництва користувався другою частиною свого прізвища Лісовський. У1939 р. та під час Другої світової війни користувався своїм справжнім прізвищем Городянин-Лісовський. Таке прізвище мала і його дружина Галина. Під час перебування в Холодному Яру він обрав собі псевдо Залізняк на честь очільника Коліївщини Максима Залізняка. Використовував також прізвище свого побратима Валентина Сім’янцева, у якого йому вдалося випросити документ із цим прізвищем. Ось як про це згадував сам В. Сім’янцев: «Степківка — це село недалеко від Умані. Там ми були на Різдво 1919 року. Свята провели таки гучно. Там у мене хорунжий Юрко Горліс-Горський (тоді ще Юрко Городянин, — Ю. М.) випросив обіцянку, щоб більшовицьку посвідку я мав “липову” з Гомеля — це про "звільнення з 45-ї Совєтської дивізії” віддав йому. Це пізніше я і зробив. Він згадує про неї у своєму творі “Холодний Яр”. Але не знав я тоді, що він наробить під моїм прізвищем» [1].

Сам Юрій писав, що Валентин Сім’янцев забув цю «більшовицьку посвідку», якою він потім користувався.

Юрій брав участь у Першій світовій війні. З початком Української революції підтримав процеси українізації армії. Горліс-Горський зазначав, що вступив до складу Армії УНР взимку 1917-1918 рр. Перебував у лавах кінно-гайдамацького куреня імені Івана Кармелюка (або полку І. Кармелюка; це дві різні частини). У січні 1919 р. він перейшов у 8-му кінну сотню богданівців (полк імені Богдана Хмельницького). Наприкінці 1919 р. Горліс-Горський узяв участь у Зимовому поході Армії УНР у складі Запорозької групи. Під час визвольної боротьби 1917-1922 рр. йому кілька разів вдавалося вислизати з обіймів смерті. Один із таких епізодів трапився в Єлисаветграді (нині Кропивницькому) 1920 р.

Юрій Горліс-Горський, старшина Холодноярської повстанської організації, потрапив до Єлисаветграда в травні 1920-го: його взяли в полон більшовики через невдалу операцію із захоплення зброї в місті Новомиргород. Повстанців захопили та повезли до Єлисавета (Єлисаветграда), який протягом 1920-1922 рр. став для більшовиків центром боротьби з холодноярським повстанським рухом. Протягом травня—липня 1920-го Горліс-Горський перебував у Єлисаветграді під чужим ім’ям: назвався Валентином Семянцевим (українською Сім’янцевим), а вже більшовики в матеріалах справи перекрутили прізвище на Семянцова та Семенцова. Горліс-Горський, що мав холодноярське псевдо «Залізняк», залишив детальні спогади про перебування в цьому місті в травні—липні 1920 р.

«Коло полудня ми вже були в Єлисаветграді.

Проїжджаємо через заповнену народом площу. На високій трибуні оратор — картавий жидок, — надриваючися, “підбадьорює настрої” у маси в зв’язку з наступом поляків і української армії з заходу. Ревкомщик, переговоривши з командиром, відділив нашу підводу і під охороною кільканадцяти червоноармійців під’їхав з нами до трибуни. Коли попередній оратор скінчив свою промову, він виліз на трибуну й оповів юрбі, що “непереможна” червона кіннота розбила й знищила вчора банду Холодного Яру, яка “грабувала у селах останню скотину і одежу, вбивала невинних бідняків і т. д.”. Показуючи рукою на нас, закричав своїм московсько-волзьким говорком, що ми ті, на чиїх руках ще не засохла кров організатора єлисаветградського комітету компартії Пірка, та що вони відплатять кров’ю за кров не тільки нам, а й всім “бандитам” на Україні.

Частина юрби (особливо жиди) вороже загомоніла. Почулися викрики, щоб зараз же нас розстріляти. Та у більшості в очах світилося мовчазливе співчуття. Міське населення знало вже, що на мові большевиків значить слово "бандит”» — такими були перші враження Горського від міста і його мешканців, щоправда, не без властивого йому антисемітизму. Автор стверджує, що єлисаветівці співчували холодноярцям.

Потім розпочалися мандри єлисаветградськими підвалами та в’язницями: «Під’їжджаєм до великого поверхового будинку з написом: "Елисаветградская уездная чрезвычайная комиссия”. На стіні червоною фарбою вимальований другий напис: “ЧК — глаза и уши советской власти. Она все видит и все слышит!".

На брамі варта з кулеметом. На подвір’ї зустріли нас кілька чекістів, і, розв’язавши, запровадили до камери у підвальній часті будинку».

У Єлисаветі Горліс-Горський перебував у трьох казематах. Спочатку в льохах єлисаветградської чека, де повстанці відчули весь смак допитів. Тим часом цінними в’язнями зацікавилися службовці особливого відділу 1-ї Кінної армії, що прибули до Єлисаветграда 20 травня 1920-го. Історику Сергію Луніну в Галузевому держархіві СБУ вдалося знайти справу особливого відділу 1-ї Кінної армії, у якій названі обвинувачені: Ігнатій Зінкевич, Артем Бондар і Валентин Семенцов, тобто Юрій Городянин-Лісовський.

Той факт, що третім обвинувачуваним був саме Городянин-Лісовський, засвідчують фото псевдо-Сім’янцева у фас і профіль, а також написані ним власноруч матеріали (почерк схожий на відомі автографи Юрія Горліса-Горського).

Голова особливого відділу 1-ї Кінної армії Андрій Діжбіт під час допиту намагався завербувати Горліса-Горського, спокушаючи його орденом Червоного прапора і старшинським місцем у червоній кінноті, але повстанець від співпраці відмовився. Після допиту Юрія Горліса-Горського й холодноярця Гната Зінкевича автівкою відвезли до особливого відділу при штабі будьонівської армії, який теж закарбувався в пам’яті Горліса-Горського: «Одиночок відділ не мав. Понад двісті в’язнів містилися у двох величезних сполучених підвалах — жінки й мужчини разом. У третьому невеликому приміщенні був водопровод і примітивний кльозет».

Повстанці відразу домовилися «брехати одне й те ж»: потрошку «зізнавалися» про Холодний Яр і навіть прохали чекістів 1-ї Кінної послати їх до Холодного Яру із загоном кінноти, обіцяючи допомогу з придушення повстанської організації — насправді ж, щоб підвести будьонівців «під Іванову хату», тобто в засідку. Крім того, Городянин-Лісовський обіцяв у тюрмі посприяти у викритті підпілля в Єлисаветграді.

Однак начвідділу не повірив у таку «допомогу» та відправив Горліса-Горського на авто в супроводі восьми міліціонерів до в’язниці на околиці міста. Цей старий «царський» корпус зберігся до нашого часу. Горліс-Горський згадував: «За містом в груди вдарив легкий степовий вітер. Цей подих волі п’янив мозок і стискав серце нездійснимими бажаннями.

Після реєстрації в конторі тюрми дозорці запровадили нас до одиночного корпусу і розсадили по різних одиночках. Єлисаветградська каторжна тюрма була тюрмою нового типу. В одиночці приковане до стіни залізне ліжко, такий самий столик і стільчик. На столику — мідний збан і їдунка. В окованих залізом дверях — досить великий чотирьохкутний виріз, що закривається дощинкою на завісах. Через нього подавалася їжа і вода.

На залізній рідкій решітці ліжка не було нічого, окрім кількох жмутків зів’ялої трави. <...> Босі ноги гостро відчували вогкий холод залізобетонної підлоги.

Їсти давали пів фунта гливкого хліба, черпак пісної рідкої юшки...».

На дверях його камери крейдою було написане вигадане прізвище Семянцев та холодноярський псевдонім. У в’язниці Юрко Горліс-Горський постійно думав про втечу. Він намагався захворіти на висипний тиф, щоб його перевели до лікарні, звідки легше тікати, обмірковував усі можливості, але визнав, що втекти із в’язниці надзвичайно складно: «одиночний корпус був побудований і охоронявся ззовні так, що про втечу через вікно що й мріяти». Автор описав і місце розстрілів «на пустарях старої фортеці, що оточували тюрму», пригадуючи про постріли, які долітали у вікно одиночки.

Однак утекти йому таки вдалося. Горліс-Горський дуже детально описав місцевість, де його збиралися розстріляти, тому сумнівів немає — йдеться саме про фортецю св. Єлисавети в теперішньому Кропивницькому. Місцевість легко впізнавана й сьогодні: «Йдемо попід тюремним муром. <...> Минувши тюрму, йдемо вздовж якогось насипу чи валу, що з лівого боку круто спускається до порослої бур’яном широкої площі. <...>

Вал кінчився, упираючися в другий, вищий, що йшов упоперек до цього. В кількох кроках темніли плями розкопаної землі. Здогадуюся, що тут стріляють і закопують. <...>

По тілі пробіг електричний струмок. Ще мить — і череп розтріснеться під кулею... Коли старший затримав крок, щоби зробити рух в сторону і пропустити мене вперед, роблю скачок на нього. Вхопивши за плечі і обернувши кругом себе, штовхаю його на задніх. Два постріли... крик... <...> Скотившися клубком з валу, пускаюся бігти. Босий, в одній білизні. Коло ніг дзижчать кулі... До цього часу в грудях забивається дух, коли згадаю той біг. Старт — смерть. Мета — життя і воля! Коли б хтось бігав так на спортових змаганнях, зібрав би нагороди з цілого світу». Після втечі Горліс-Горський трохи заблукав (не дивно, бо темрява, страх та й міста він зовсім не знав), бо планував вибігти за його околиці, а опинився в самісінькому центрі: «Біжу садами та огородами, перескакуючи через паркани. З усіх боків зустрічає мене ошаліле гавкання псів. Якийсь злючий рябко чуть не покоштував моєї литки, піддавши мені духу при перескакуванні високого частоколу.

Пси виявляли, де я обертався, і червоноармійці бігли в тім самім напрямку, стріляючи по дорозі в небо. Та з кожним перескоченим плотом ті стріли віддалялися.

Біг тим передмістям вже довго, переконаний, що біжу за місто, в поле. Нарешті з прикрістю стверджую, що біжу просто до міста. Сади і городи меншали, будівлі більшали і густішали. Перескочивши через один паркан, опинився на вулиці з хідниками та електричними ліхтарями. Зміркувавши, що це може збити з сліду червоноармійців, перебігаю вулицю і перескакую знову в сад. Знову пси.

Змінюю напрямок, та бажаного кінця міста нема. По тому, що я вже ледве волочив ногами, та по тому, що надворі вже сіріло, зрозумів, що бігав принаймні півтори години. Вже розвиднялося, а я у місті, в одній сорочці...».

В’язниця насправді за кілька хвилин бігу від центру міста, зовсім поруч і міський сад. Врешті-решт холодноярцю вдалося заховатися десь у клуні на околиці Єлисаветграда, ймовірно, у передмісті. Господар допоміг Горлісу-Горському, і невдовзі той повернувся до Холодного Яру. Повстанці вважали його загиблим, а побратим Андрій Чорнота поставив у Мотриному монастирі дубовий хрест «на вічну пам’ять р. б. Юрієві».

Таким був щасливий фінал пригод Юрія під іменем Валентина Сім’янцева в Єлисаветграді. Щоправда, серед матеріалів справи є документ, який подає іншу версію втечі з-під варти. Згідно з протоколом № 63, складеним черговим по залізничній станції міліціонером Запорожченком, 2 липня 1920 р. Юрій Городянин-Лісовський «втік із залізничної станції Єлисаветград»! 1 липня 1920-го о шостій вечора разом з п’ятьма іншими, не згаданими на ім’я полоненими, їх посадили у вагон, щоб наступного ранку відвезти до особливого відділу 1-ї Кінної, що вже переїхав у Житомир. Однак 2 липня 1920-го десь о четвертій ранку Семянцов попросився вийти «до вітру» та шугнув під ешелони. Вивідний Надолинський не зміг його наздогнати, поза межами станції навіть двічі вистрелив у втікача, але не влучив. Не мали успіху й подальші пошуки. У справі є примітка за 1923 р. про те, що Семенцов проходить за книгою розшуку № 307731. Семенцова оголосили поза законом. А справжній Горліс-Горський вдало заплутав сліди, тікаючи від чекістів.

Отже, факт перебування Горліса-Горського в єлисаветградських катівнях не підлягає сумнівам, а от спосіб утечі й досі видається доволі загадковим, як і все життя цієї непересічної особистості. Яка ж із версій правдива? Ми вважаємо, що Горлісу-Горському можна довіряти, попри документи, які містить справа, бо так достовірно описати місцевість навколо в’язниці могла тільки людина, що там перебувала. Наприклад, інший учасник визвольних змагань письменник Юрій Липа в новелі «Рубан», згадуючи про Єлисаветград, писав про «важку фортецю з грубими мурами, яка панувала над містом», що не відповідає дійсності [2]. Фортеця святої Єлисавети земляна, складається з валів, ровів, бастіонів, равелінів, а поблизу валів й досі зберігся корпус в'язниці, який детально описав Горліс-Горський.

Як пояснити версію, задокументовану в матеріалах справи? Сучасні працівники пенітенціарної служби кажуть, що за втечу з-під конвоювання покарання загрожує тільки конвоїру. Якщо в’язень, а ще й такий цінний як повстанець-холодноярець, якого збиралися етапувати до Житомира для подальших допитів в особливий відділ 1-ї Кінармії, втік із в'язниці, то покарати «за законами революційного часу» могли не тільки конвоїра, а й все керівництво в’язниці. Тож можливо, тут маємо факт фальсифікації місця та обставин втечі. Після втечі Юрію Горлісу-Горському за підтримки патріотично налаштованих мешканців села поблизу Єлисаветграда вдалося повернутися до Холодного Яру, де його вже не очікували побачити живим. Юрко Городянин під псевдо Залізняк продовжив участь у повстанській війні в Холодному Яру. У 30-х рр. жив у Львові. Саме там у нього й виникла ідея написання мемуарів.

Примітки:

[1] Сім’янцев В. Чорні запорожці. — Київ, 2021. — С. 210.

[2] Липа Ю. Козаки в Московії: історичний роман. — Львів, 1995. — С. 207.

Джерело: Юрій Митрофаненко. «Воля України або смерть! Повстанці Холодного Яру». — Київ: Віхола, 2025. — С. 21-31. — (Серія «Наукпоп»).

На верхньому зображенні - обкладинка книги Юрія Горліс-Горського "Холодний Яр" (документвльний роман), яку читачі можуть замовити і отримати в нашій науковій бібліотеці.