Різдво як акт непокори

 

Різдво сьогодні — це не лише про релігійне таїнство чи етнографічні традиції, а про глибокий внутрішній пошук світла у складні часи.

Різдво — це час «повернення додому», навіть якщо це повернення відбувається лише у думках чи телефонному дзвінку.

Це повернення до того невидимого коріння, яке тримає нас над прірвою, де б ми не були — у чужому місті, у бліндажі чи за тисячі кілометрів від рідного порога.

Коли фізичні стіни можуть бути зруйновані або недосяжні, «домом» стає запах хвої, мелодія «Щедрика» у навушниках або смак теплого узвару. Ми повертаємося не до географічних координат, а до самих себе — справжніх, незламних і вірних своїй пам'яті.

Ми повертаємося додому через спогади про тих, кого вже немає за столом. Ставлячи зайву тарілку або запалюючи свічку на підвіконні, ми даємо їм місце у нашому теперішньому. Це «повернення» допомагає зрозуміти, що ми не самі — за нашими плечима стоять покоління, які так само шукали світло в темряві.

Повертатися додому — значить пам’ятати, хто ти є і заради чого варто продовжувати шлях.

Це час переоцінки цінностей: найдорожчі подарунки не мають ціни, бо це увага, час і любов.

Для українців сьогодні це має особливий сенс: ми вчимося знаходити внутрішнє світло, навіть коли навколо блекаути, тривоги чи невизначеність. Це свято нагадує, що жодна темрява не є вічною.

Це свято, яке дає силу триматися разом і вірити, що справедливий мир обов'язково настане.

Різдво — це не просто дата в календарі, а стан душі, коли ми відкриваємо своє серце для дива і стаємо цим дивом для інших.

Меморіал Всеукраїнська правозахисна організація Меморіал імені Василя Стуса

Різдво як акт непокори: коли Коляда ставала вироком

Для радянської влади Різдво було «релігійним пережитком», а для українських дисидентів — моментом істини. У час, коли за публічне виконання колядок могли виключити з університету, звільнити з роботи чи запроторити до психлікарні, шістдесятники перетворювали свято на політичний маніфест.

«Великий погром» 1972 року

Найдраматичніша сторінка дисидентського руху пов’язана саме з Різдвом. У січні 1972 року КДБ дочекався, поки інтелігенція Львова та Києва піде з Вертепом колядувати. Щойно завершилися святкові обходи — 12 січня почалися масові арешти, відомі як «Великий погром».

Саме за участь у тій легендарній Коляді за ґрати потрапили Василь Стус, Іван Світличний, Надія Світлична, Ірина та Ігор Калинці. Вони йшли колядувати, знаючи, що за ними стежать, але не могли вчинити інакше — це була їхня форма боротьби.

Три факти про Різдво за колючим дротом:

Вертеп як спротив: Дисиденти відродили традицію живого Вертепу. У 1972 році у львівському дійстві брали участь не лише активісти, а й митці, наприклад, Василь Стус (у ролі Смерті, що приходить за царем Іродом).

Табірна Кутя: Навіть у ГУЛАГу в'язні примудрялися «святкувати». Символічну кутю робили з пайки перлової каші, додаючи зекономлений цукор або крихти сухарів замість маку.

Смертельна Коляда: Колядування було формою «легального» збору коштів для допомоги родинам політв'язнів. Влада ненавиділа це найбільше, кваліфікуючи збір грошей як «антирадянську діяльність».

«Ми робили свято з нічого»: Спогад Ірини Калинець

Поетка та активістка Ірина Калинець, яка отримала 6 років таборів суворого режиму та 3 роки заслання після тієї самої Коляди-72, згадувала, як вони святкували Різдво у мордовських таборах. Це свідчення про те, як дух перемагає матерію:

«Ми збирали чорний хліб, сушили його на батареях, терли на порошок. Додавали зекономлений цукор і маргарин — так виходив святковий «торт». Зі старого одягу витягували нитки і вишивали на клаптиках тканини маленькі іконки чи ялинки, використовуючи риб’ячі кістки замість голок.

Але найголовніше — це Коляда. Коли ми починали співати «Бог Предвічний» у бараці, наглядачі бігали і кричали, щоб ми замовкли, стукали у двері. А ми співали ще голосніше. У ту мить ми не були в'язнями, ми були вільними людьми, які славлять народження Христа і вірять у народження вільної України».

Сьогодні ми колядуємо вільно. Але варто пам’ятати, що були часи, коли за кожне «Радуйся, ой радуйся, земле...» люди платили роками життя в карцерах.

Різдво дисидентів — це нагадування: світло перемагає темряву навіть тоді, коли темрява здається всевладною.