До дня народження Василя Стуса

6 січня народився Василь Стус.
Поет, якому випало жити так, ніби свобода — це щоденний вибір, а не абстрактне слово.

Він з’явився на світ 1938 року, в родині селян на Донеччині — у краї, де українське слово часто звучало пошепки. Але саме там у ньому визрів характер: прямий, незручний, безкомпромісний. Стус рано зрозумів, що мова — це не лише засіб спілкування, а форма гідності.

Його могли чекати спокійна кар’єра й академічні зали. Він навчався блискуче, писав сильні вірші, мав визнання в колі інтелігенції. Але історія не залишила йому простору для нейтралітету.

1965 рік. Київ. Кінотеатр «Україна».
Прем’єра фільму. У залі — письменники, партійні функціонери, молодь. І серед цього зібрання — кілька людей, які знають: українську культуру знову почали нищити.
Стус підводиться й каже слова, після яких життя ділиться на «до» і «після»:
«Хто проти тиранії — встаньте!»

Це був не крик — це був моральний акт.
Він не закликав до бунту. Він запропонував відповідальність.

За це його викреслили з професійного життя. Звільнення, заборони, стеження. А згодом — арешти.

Табори стали його щоденною реальністю.
Мордовія. Перм. Камери, карцери, холод і самота.
Йому забороняли писати — і саме там він писав найбільше.
Коли папір відбирали — вірші залишалися в пам’яті.
Коли тексти нищили — він починав знову.

Так постали «Палімпсести» — поезія, де кожен рядок прожитий тілом. Це не література для зручного читання. Це мова людини, яка не дозволила системі переписати себе.

Стус не був романтичним мучеником. Він знав, що ризикує життям. Але не вірив у свободу «потім». Для нього вона існувала лише тут і тепер — або не існувала зовсім.

У ніч з 3 на 4 вересня 1985 року
в карцері табору Кучино
після чергового сухого голодування
його серце зупинилося.

Офіційно — тиша. Без пояснень. Без жалоби.
Та історія не погодилась із цією тишею.

1989 рік. Київ.
Тисячі людей виходять на вулиці, несучи труни Василя Стуса, Юрія Литвина й Олекси Тихого.
Те, що хотіли поховати без сліду, повертається з іменем і голосом.

Стус повернувся не лише на землю.
Він повернувся в мову.
У пам’ять.
У нашу відповідальність.

 Його слова звучать як заповіт:

Як добре те, що смерті не боюсь я
і не питаю, чи тяжкий мій хрест…

Це не виклик смерті.
Це відмова жити навколішки.

 Василь Стус — не просто поет.
Це межа, за яку не можна відступити.
Це нагадування, що свобода завжди має ім’я, обличчя й ціну.
І що кожне покоління мусить відповідати на його мовчазне питання:
а ви — встанете?